"Вопреки отсутствию каких-то лидерских черт": Існує річ, яка допомагає Путіну тримати в кулаці росіян, - психолог (відео)

Психолог і експерт з питань невербальної комунікації Валентин Кім розповів, чим український тип суспільства відрізняється від російського, чому Володимир Путін ідеально вписується в концепцію російських лідерів, на якого лідера є запит в Україні та які жести можуть видати в політиці брехуна, інформують Патріоти України.

- Давайте почнемо з того, що таке невербальна комунікація і що вона може розповісти про нас?

- Невербальна комунікація складає левову частку тієї інформації, яку ми передаємо від людини до людини. Невербальне спілкування почалося задовго до того, як у людства виникла якась членороздільна осмислена мова. Отже, ці структури досить глибокі, і вони досі є дуже інформативними, переносячи величезний масив інформації. Ми можемо передавати абсолютно різне значення наших слів усно, але наше внутрішнє відчуття, ставлення до співрозмовника, предмету розмови, до того, що конкретно ми вимовляємо, дуже чітко передається за допомогою невербальних засобів комунікації.

- Які інструменти передачі інформації існують?

- Найбільш простий і зрозумілий – це міміка і жести. За допомогою останніх, наприклад, ми можемо передавати якісь умовні позначення, наприклад, у біржових маклерів є своя власна структура передачі інформації, те ж саме можна сказати про військових. Є мова жестів для людей з обмеженими можливостями, наприклад, для глухих. Але в основному жестикуляція передає ставлення, і ми маємо широкий набір цих інструментів.

Крім жестів, є поняття пози і дистанції. У залежності від того, скорочуємо ми її або розриваємо, ми можемо мати на увазі наступне: ти мені подобаєшся, мені з тобою комфортно або я відчуваю небезпеку; я хочу до тебе наблизитися для того, щоб тебе обійняти або щоб тебе придушити. Адже коли ми виявляємо дуже сильну агресію, то намагаємося підійти до людини, яку ненавидимо для того, щоб до неї дотягнутися, або коли у нас дуже теплі почуття. Регулювання дистанції відбувається мимоволі, але має колосальне значення. Спостерігаючи за нею, можна робити висновки про те, які базові емоції люди відчувають один до одного.

- Про що говорить поза співрозмовника?

- Вона може бути відкритою, як у мене зараз: я спілкуюся, розслаблений, спокійний, у мене відкрита вся область від очей до пахової області. Раніше, протягом сотні тисяч поколінь, будь-який удар або проникнення в цю область означало небезпеку. Тому відкритість говорила про те, що людина налаштована, що вона не відчуває дискомфорту і зосереджена на спілкуванні. Коли ми закриваємося (найпростіший спосіб – схрещення рук або ніг), ми використовуємо якийсь предмет як ширму між собою і співрозмовником. Не завжди, але найчастіше це сигнал про те, що людина відчуває деякий дискомфорт.

Найчастіше, якщо ми аналізуємо поведінку близької людини, і вона нам нічого не говорить, а просто сидить, ми можемо зробити висновок про те, що її терзають сумніви, виходячи з того, наскільки закритою є її поза, як вона склала руки тощо.

- Чи може тіло брехати? Аналізуючи поведінку політиків, чи можна сказати, що вони не завжди говорять те, про що думають, чи те, що відчувають.

- З брехнею все дуже складно. По-перше, потрібно зрозуміти, що невербальні засоби комунікації – це наше внутрішнє відчуття, а брехня чи правда – це логічні структури. Я можу проявляти своє ставлення лише до того, що вимовляю. Якщо я знаю, що це брехня і мене можуть зловити, якщо я не підготовлений до розмови, то з великою часткою ймовірності проявляться якісь сигнали, які говорять про те, що саме я відчуваю в цей момент щодо того, що вимовляю.

- Що видає брехуна насамперед?

- Найпоширеніший сигнал – це дотик до обличчя. Припустимо, до губ, коли мені не подобається, що я вимовляю в цей момент, і я хвилююся з цього приводу. Або ж я знаю, що люди на мене дивляться, вони здогадуються, що я брехун, і тому у мене дуже часто можуть бути дотики до повік. Або ж дотик до носа – він раптом чомусь починає свербіти прямо в цей момент. Це показник того, що я сприймаю ситуацію як неприємну. Те ж саме стосується дотику до вуха: мені неприємно чути інформацію, яку я вимовляю. Або ж це сигнал, що мені неприємно чути те, що говорить співрозмовник. Якщо я знаю, що він бреше, а я людина вихована, і через це відчуваю неприємні почуття, мені інстинктивно хочеться закрити вуха руками, але я приховую цей жест. Свідомість нас вчить придушувати такі сигнали тіла для того, щоб не розкриватися, тоді трапляється якийсь легкий дотик до вуха.

Один з найпоширеніших сигналів – це розрив дистанції і закрита поза. Відомий випадок, коли президенту Ніксону ставили питання щодо Уотергейтського скандалу, його звинувачували в тому, що він бреше. На питання "ви нам збрехали?" він відповів "ні" і відхилявся назад, робив півкроку і закривався. Дуже чіткий маркер, який показує, що в цей момент він збрехав. Але, знову-таки, це тільки в тому випадку, коли я знаю, що брешу і мене можуть розкрити.

Валентин Кім в студии Апостроф TVФото: Дарія Давиденко / Апостроф

- А якщо все інакше?

- Якщо ж я безмежно вірю в те, що я вимовляю, таких сигналів не буде. Адже це сигнал не на брехню, а на ставлення до брехні. Якщо мені подобається обманювати людей, у мене буде інша типологія сигналів: я буду демонструвати самозадоволення, мені подобається, як спритно я всіх обвожу.

Для цього потрібно розуміти контекст ситуації і те, яку стратегічну лінію поведінки вибудовує наш співрозмовник. Є у нього інформація про те, що аудиторія здогадується про його брехню? Чи потрібно йому долати якісь внутрішні перешкоди на шляху інформування своїх опонентів? Наскільки він упевнений у тому, що він бреше чи не бреше?

- Усе дуже складно.

- Є реальний цікавий випадок, коли людина погодилася на детекцію брехні за допомогою поліграфа і на те, що ці дані будуть використані в суді проти неї. Поліграфолог стверджував, що ця людина винна у злочині, але за 10-15 років спливли нові подробиці, людину відпустили, вибачилися, заплатили. І це показник того, що навіть інструментальні методи детекції не спрацьовують, якщо ми не враховуємо контекст тієї ситуації, в якій відбувається допит або спілкування.

- Цікаво!

- Так, нюансів дуже багато. Напевно, має сенс говорити про невербальну поведінку, це буде більш точно. Вона вивчена ще досить слабо. Що стосується, скажімо, древніх структур комунікації, то ми багато взяли від тварин (поза, дистанція, жестикуляція або міміка), але ми ще не розуміємо, як це все працює. Вкрай мало досліджень, які могли б все чітко описати, виміряти, дати якийсь достовірний прогнозований результат, підвести під це хорошу експериментальну базу.

- Кожен лідер держави – в першу чергу жива людина, якій притаманна якась невербальна поведінка?

- Безумовно. У кожної людини, а політики – почасти люди, є свої власні інструменти спілкування і нюанси. Наприклад, у Петра Порошенка є вельми характерний жест: коли він робить якісь твердження, коли він позитивно налаштований і радий, що у нього є можливість це сказати, йому властивий жест, як у Гліба Жеглова у фільмі "Місце зустрічі змінити не можна": "Я сказав!" Наприклад, "ми домоглися безвізу", "захистили Україну" тощо. Це рух, який підключає половину поверхні тіла, дуже для нього характерний. Коли він цього не робить, значить, він себе контролює. Якщо ж такий жест проскакує, значить, його обуяли якісь позитивні емоції, він радий і задоволений собою. Це конкретно його невербальний витік, його ознака.

- А як щодо західних лідерів?

- Для Трампа, наприклад, характерне певне силове рукостискання. Це не просто комунікаційний сигнал, а певний поведінковий маркер. Коли він хоче продемонструвати силу, коли він впевнений у собі, то починає змінювати ритуал рукостискання. Він перетягує руку опонента на свою сторону, ставить його в незручне становище, демонструючи, що він сильний, великий, могутній тощо.

Для Ангели Меркель, наприклад, характерний жест змикання пальців рук. Це жест концентрації, очікування, незгоди з чимось, жест готовності до якихось силових методів протидії, тобто коли їй треба буде підключати аргументацію. В той же час це жест очікування.

- Завжди все однозначно?

- З жестами виникає дуже багато незрозумілих речей, тому що він може мати абсолютно протилежне значення, точно так само, як і слово. Можна покірно сказати: "Так, звичайно", а можна з викликом: "Так, звичайно!" За допомогою одного і того ж жесту можна висловити відкритість, а можна, навпаки, показати, що я демонструю відкритість, але насправді я її не відчуваю. Один додатковий нюанс – й один і той самий жест може мати абсолютно різні значення. Для того, щоб тлумачити той чи інший жест, потрібно розуміти контекст ситуації, в якій він був сформований.

- Наскільки харизматичний, на вашу думку, такий лідер, як Володимир Путін?

- Він людина дуже дивна. Взагалі він дуже добре вписується в концепцію російських лідерів, багато з яких були призначеними. І це відбувалося не завдяки якимось якостям, а навпаки – всупереч відсутності якихось лідерських рис.

Якщо ми розглянемо російську історію останніх ста років, то Володимир Путін дуже чітко вписується в рядок таких політиків, як Ленін, Сталін, той же Хрущов. Ленін – гаркавий, плюгавий і маленький чоловічок. Сталін – косорукий, кривоногий грузин невисокого зросту. Ленін, звичайно ж, володів хорошими ораторськими здібностями, а Сталін як оратор був повний нуль. Хрущов – плюгавий товстенький коротун, ні харизми, ні впливу, нічого. Але в певний момент якась сила висуває цих людей на перші позиції, вони влаштовуються там і починають керувати державою.

Валентин Кім в студии Апостроф TVФото: Дарія Давиденко / Апостроф

- Володимир Путін добре вписується в цю тенденцію.

- Його не можна назвати харизматичним лідером. Та й взагалі складно назвати лідером. Володимир Путін не підходить під формат як європейського, так і азіатського лідера. Європейський формат – це дуже розумна людина, яка довго вибудовує кар'єру, а азіатський – це кочівник, завойовник. Президент Росії не проявляє харизми: він невисокий на зріст, лисуватий і мимрить.

У нього були якісь захоплення дзюдо, але, по-моєму, вони проявилися на парочці фотографій і відео, не більше. Його не можна назвати спортивним товаришем, хоча, звичайно ж, він регулярно демонструє непогану для свого віку форму. Тим не менше це не альфа-самець. У нього немає проявів, які показують, що він постійно завойовує перше місце. Його просто ставлять на постамент, і він там непогано стоїть.

- Чи є він агресивним?

- Знову-таки, Володимир Путін не демонструє агресію. Він взагалі намагається не демонструвати якихось сильних емоцій. А ось слабкі емоції – невпевненість, сумніви, у нього виходять дуже добре. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що це людина, яка на людях відчуває себе незатишно, він більше схильний до кулуарних домовленостей, підкилимових ігор, інтриг. Йому незручно, коли йому ставлять гострі питання, у нього немає ні харизми, ні прагнення завоювати увагу, демонстративно підпорядкувати собі кого-небудь.

Він дуже скритний, це людина з другого ряду. Думаю, те, що він став лідером такої країни, – це більше поведінковий інструмент, основа корпоративного управління. У природі є випадки, коли патріархальна група захоплює владу і висуває на посаду лідера когось зі своїх лав. Для решти зграї він, безумовно, лідер, а в своїй патріархальній групі він – один з рівних (або ж перший серед рівних). До такої групи ніхто не має права підступатися, вони захищають один одного. Але сигнали влади демонструє тільки одна обрана особа. Причому вона може бути якою завгодно, головне, щоб її підтримувала група патріархів.

Спостерігаючи за структурою російської політики, я приходжу до висновку, що біосоціальна модель управління в Росії саме така. Це патріархальне управління. Є певний клан, група, партія, структура, професійно підібраний конгломерат людей, які колись разом щось пережили, об'єдналися і висунули зі свого середовища найбільш підходящу, найчастіше найбільш слухняну людину. Таке траплялося неодноразово.

- Тобто вибрали звичайнісіньку людину.

- Так, звичайну для цієї групи. А вже потім вона може уособлювати собою все що завгодно. Враховуючи ті медійні інструменти, які у нас зараз є, політтехнологи здатні створити привабливий портрет з будь-якого маніяка. Можна не сумніватися, що за гарної роботи і хороших грошах, за потужної підтримки з боку власного клану, лідером у такій системі може стати хто завгодно.

Якщо говорити про агресію, то Володимир Путін – якраз та людина, яка взагалі не демонструє її. Навпаки, він показує сором'язливість, невпевненість, терпіння і мимрить, особливо, коли потрапляє в ситуацію, де йому ставлять питання європейські, а не його підгодовані журналісти. Він починає сумніватися, тупцювати на місці, переступати з ноги на ногу, ховати великий палець в кулаці (це теж певний сигнал – відчуваючи сумнів, ми інстинктивно ховаємо великий палець). Він починає ховати руки за спину, метушитися, у нього бігають очі, лексика набуває іншого характеру: вона стає більш приблизною, в ній менше точних формулювань, з'являються розмиті довгі речення. Це все – певний набір маркерів, які показують, що людина в певній ситуації відчуває невпевненість. Це у Путіна виходить дуже добре. А от вийти на броньовик, штовхнути промову, запалити зал, повести за собою – взагалі не його стиль.

Тому, коли ми говоримо про Путіна, ми маємо розуміти: щоб бути лідером якоїсь країни, не обов'язково бути харизматиком. Схожий приклад – Кім Чен Ин. Такий колобок, який переміщується на своїх ніжках, і всі завмирають в глибокому поклоні. І спробуй не завмри. Це певна культурна традиція, яка змушує людей підкорятися будь-якому типажу-носію владних повноважень, абсолютно кожному. Головне, щоб він був і займав своє місце.

- Тобто в російському суспільстві існує запит на такого лідера, якщо він або ця група стільки років зберігає владу?

- Я б сказав, що тут не запит на саме такого лідера, а на лідера взагалі. Треба розглядати історичний контекст: споконвіку російське суспільство існувало в досить бідних геокліматичних умовах. Бідні ґрунти, непридатні для сільського господарства, велика залежність від сусіда, важкий клімат і маса важкої роботи, яку не виконаєш поодинці, наклали відбиток на ментальні риси російського народу: йому притаманне всепрощення стосовно свого і неприйняття чужих.

Також можна говорити про величезну надію на ближнє коло і готовність пожертвувати всім заради близьких. Росіяни в цьому плані не раз демонстрували чудеса героїзму, які дивували європейців і азіатів. Це характерні особливості нації, яка оформилася в бідних природних умовах, де вирощувати щось на ґрунті вкрай складно, а будувати економіку на інших основах теж важко. Виходу до моря немає, виходу до великих річок практично немає. У такому суспільстві запит на те, що на чолі піраміди повинен бути хоч хтось, дуже великий.

Валентин Кім в студии Апостроф TVФото: Дарія Давиденко / Апостроф

Коли ми розглядаємо акт агресії стосовно України, потрібно розуміти, що таке бажання проявив не тільки Путін – вона була з радістю зустрінута і самою структурою, самою спільнотою. У природі є такий закон передачі агресії: коли суспільство вибудовується в чітку ієрархічну піраміду, то агресія лідера передається від рівня до рівня до самого низу. Потім виникає потреба переадресувати цю агресію.

- Як відбувається цей процес?

- Найбільш низькостатусні особи розуміють тиск всієї структури над собою. Вони розуміють колосальне безправ'я власного становища, а звідси – необхідність переадресувати ту агресію, яку я отримую від суспільства. В основному переадресація відбувається в актах вандалізму: малюють графіті на стінах, руйнують лавочки, б'ють лампочки, зустрічають когось в підворітті й б'ють ногами. Але коли з'являється зовнішній ворог, то можна нарешті каналізувати цю накопичену агресію, цей колосальний потенціал.

У цьому плані російське суспільство, як мені здається, зацікавлене в існуванні зовнішніх ворогів, вони їм необхідні. Потенціал агресивності настільки виріс і є дуже великим, адже соціальні ліфти не працюють, можливості вирватися зі свого соціального шару практично немає. Агресія накопичується, її потрібно кудись вихлюпувати і тут – на тобі – зовнішній ворог! Причому такий, що дійсно несправедливо ставиться до Росії тощо.

Тут величезна кількість можливостей для переадресації агресії, і це до того ж має ефект очищення: агресія іде назовні, зміцнюються зв'язки всередині, зростає підпорядкування одного рівня іншому. Усе тому, що в ситуації наявності зовнішнього ворога мені вигідніше підкоритися тому, хто вищий за мене за становищем. Я можу ненавидіти губернатора області і, захлинаючись, читати про те, як він накрав грошей, але якщо цей губернатор стає на чолі колони і показує, де зовнішній ворог, то я з радістю буду підкорятися його наказам. Ну або без радості, але буду підкорятися, і у мене не виникне думки про альтернативного командуючого, ні в якому разі! Колись, не зараз, не той час. І люди в цьому разі охоче підкоряються. Наявність зовнішнього ворога викликає колосальний позитивний ефект для таких суспільств, наприклад, як російське, вони потребують цього.

- Чи може ця агресія з часом вичерпатися або ж вона самовідтворюється?

- Вона може вичерпатися, тут дуже чітко працює закон збереження енергії. Її можна посилити, але тоді в топку цього паровоза потрібно кинути дуже багато речей, припустимо, інститут сім'ї, шлюбу, ставлення до дітей, перейти якісь певні моральні норми. Тоді агресію можна підсилити, але ефект буде короткий.

Взагалі агресія накопичується довго, а вихлюпується досить швидко. Народ не може перебувати в стані агресії надто тривалий час. Якщо припиняється канал передачі агресії, наприклад, як зараз "Україна, Україна", а потім вона якось непомітно зійшла з російських новинних шпальт, то її намагаються замінити якоюсь Сирією. Але дуже сильного приводу, щоб допомогти людям виплеснути агресію, вже немає. І ось тоді вона починає перетворюватися на аутоагресію, тобто повертатися всередину, на себе самих: на ближніх, якісь інші групи, класи тощо. Тут варто сказати, що гра з агресивністю мас – це дуже небезпечно. Дійсно потрібна маленька переможна війна. Якщо ж вона не вийшла, то ризик злетіти з вершини піраміди дуже великий.

- Якщо говорити про українське суспільство, то на якогось лідера тут існує запит або, можливо, якогось лідера суспільство не готове прийняти в принципі?

- Запити дуже широкі. У будь-якому разі в українському суспільстві, за моїми оцінками, існує запит на діяльного лідера, на того, хто запропонує, візьме на себе відповідальність. У нас немає запиту на мислителя, економіста, філософа, культурну людину. У нас є запит на функціонера, і це дуже погано.

Почасти це говорить про те, що українське суспільство, по суті, багато в чому незріле. Ми намагаємося створити умови, коли прийде хтось, хто вирішить наші проблеми, які ми самі вирішувати не згодні, тому у нас такий запит. Нещодавно на сайті "Петро Мазепа" була стаття з запитом на Таноса, це кіногерой з марвелівського всесвіту. Дійсно, нам потрібна людина з чарівною рукавичкою, що натисне на кнопку і вмить знищить усіх наших ворогів. При цьому він має право на те, щоб половинити суспільство. Ми готові понести такі втрати. І це погано.

- Це патріархальне сприйняття?

- Складно сказати. В цьому разі я б не відносив це до патріархальної чи матріархальної спадщини. Я вважаю, що це спадщина тієї структури нашого суспільства та тих особливостей, з яких воно складається. Адже якщо розібратися, українці – це політична нація, яка складається в основному зі старіючого населення. Дуже мала частка молоді. На нас позначаються і наслідки криз, і участь у Другій світовій війні, коли було викошено ціле покоління, що породжувало певні демографічні ями.

Валентин Кім в студии Апостроф TVФото: Дарія Давиденко / Апостроф

У нас колосальний перекіс у бік нестачі чоловіків. За даними 2001 року, коли проводився останній перепис, на 46% чоловіків припадає 54% жінок. Основна маса населення – це жінки, які соціально активніші за чоловіків, чоловіки у нас пасивніше. Брак чоловіків призводить до того, що знижується статева конкуренція, а це б'є абсолютно по всім сферам суспільного життя. Мова не тільки про вибір статевого партнера, хоча і тут спрацьовує схема "а навіщо напружуватися, якщо жінок і так більше, мені дістанеться". Ти і на роботі не настільки наполегливий, можеш дозволити собі якісь дитячі моделі поведінки, бо завжди поруч знайдеться жінка, яка візьме на себе роль психологічної мами, буде проявляти турботу, забезпечувати тебе ресурсами, наказувати, примушувати, мотивувати на якісь речі. У будь-якому разі їй буде належати ініціатива. І наше суспільство в цьому випадку досить матріархальне.

Це старіюче матріархальне населення, де левова частка людей похилого віку – жінки, а найбільш соціально активні люди прагнуть виїхати, і вони роблять це досить активно. Це населення, яке досі дуже розбите за соціальною ознакою. Наявність олігархату в нас у суспільстві – дуже шкідливий фактор. Він не тільки говорить, що в суспільстві є люди дуже багаті й дуже бідні. Це говорить про те, що в суспільстві закриті дороги з дуже бідного стати хоча б забезпеченим.

Усе це впливає на наш настрій і, відповідно, потім це впливає на наші політичні уподобання. Для нашого суспільства дуже характерно вибирати популістів, людей, які голосно кричать якісь гасла. Ми готові в ці гасла повірити, і це змушує хвилюватися з приводу попередніх виборів. Частка популістів може зрости ще більше.

- Що мотивує людей підтримувати популістів? Адже не може доросла людина не розуміти, що немає простих рішень для складних проблем.

- Одна справа – як ми розуміємо мізками, а інша – як ми розуміємо емоціями. Загалом є уявлення про те, що розум необхідний людині для того, щоб обґрунтовувати свій емоційний вибір. Часто ми прагнемо вибирати найпростіші рішення. Є навіть дуже гарна фраза: просте рішення складних питань – це фашизм.

Ми розуміємо, що складні питання не можна вирішувати просто, але, звичайно, хочеться, як в кіно: натиснув на кнопку, махнув мечем – і всі проблеми вирішив. У житті все набагато складніше. А коли ми говоримо про наше суспільство, старіюче населення, у якого залишилося мало років попереду, потрібно розуміти, що у нього немає сил і воно не може змусити себе перебудуватися, освоїти нову професію, зайнятися бізнесом, виїхати на заробітки. Це люди, прив'язані до місця і до часу, а також – до потреби в соціальній допомозі. У будь-якому разі вони свій вибір обумовлюватимуть гучними красивими гаслами.

Якщо прийде людина, яка скаже: "Я заберу в багатих і віддам бідним", - ми її підтримаємо, тому що у нас основна маса людей бідні. При цьому вони не просто бідні – вони слабкі. У них немає сил для того, щоб перейти з однієї економічної категорії в іншу. Тому вибір у багато чому обумовлений такими наріжними речами, як вік населення, його статевий склад, певні культурні зв'язки, історія. А в історії у нас колосальний пробіл, тому що протягом багатьох десятиліть у нас не було гучних успішних звершень. Усі красиві й ефективні події ми можемо зв'язати хіба що з Радянським Союзом, періодом Відлиги. Це космонавтика, розвиток атомної енергетики, але з того часу в нас були одні провали, жодного гучного успіху. Це також накладає відбиток. Уявіть собі людину, якій, припустимо, 40 років, вона виросла і за все життя жодного разу не відчула захвату від того, що твоя нація, суспільство, держава досягла колосального успіху в економіці, культурі, науці. У цій ситуації в людини, що скаже: "Хлопці, треба закачати рукави і ще років 15 попрацювати", - немає шансів отримати підтримку на виборах.

- Чим принципово відрізняється українське суспільство від російського?

- Відмінності є, і досить серйозні. Для початку потрібно сказати, що нація формується в певних кліматичних та географічних умовах. Клімат і земля впливають на основи взаємовідносин між людьми, змушують їх використовувати ті чи інші моделі спілкування та консолідації. Українське суспільство – це південний народ, причому оформився він на дуже благодатних ґрунтах. У нас держак лопати встромиш – та з нього щось і виросте.

У Росії ж, щоб щось виростити, треба добряче попрацювати. Для російського суспільства характерна надія на сусіда: наприклад, щоб викорчовувати ліс, потрібна допомога, тому якісь проблеми вирішували усім миром.

Для українців характерне хутірське життя: я поїхав подалі від усіх, ви мене більше не турбуєте, я тут сам проживу. І дійсно ж проживе. Українець більш самостійний, більше звик покладатися на самого себе, тому що він здатний себе забезпечити: побудувати будинок, виростити урожай, ще і від ворогів відбитися, бо ландшафт такий, що є де сховатися.

Український менталітет сформувався в умовах, в яких людина спочатку могла покладатися на самого себе, а консолідація наступала лише за наявності дуже серйозної масової загрози. Тому українець в цьому плані дійсно політично ледачий.

Валентин Кім в студии Апостроф TVФото: Дарія Давиденко / Апостроф

- А росіянин?

- Росіяни політично більш активні – вони охоче висловлюють підтримку з тієї простої причини, що так склалося історично. Російське суспільство, яке оформилося в глухих лісах і болотах (і саме ця модель потім поширилася на те, що називали Російською імперією та Радянським Союзом), зараз і є сучасна Росія, тобто певна культурна модель пішла в маси. Це суспільство виникло в умовах дефіциту людських ресурсів і великої потреби в близькому, тому вони більше схильні до прояву стадного інстинкту, вони охоче йдуть слідом за стадом, і вони охочіше йдуть строєм, колоною. Українці не такі. Українці звикли більше покладатися на себе.

Знову-таки, коли ми розглядаємо українця, ми повинні розуміти, що ті території, які зараз входять до складу України, породили кілька абсолютно різних ментальних класів. У нас присутній лісовий болотистий склад – це Волинь, Житомирщина, території, де люди росли мирськими громадами. Є лісостеп, класичний хутірський тип життя – залежність тільки від самого себе і тільки віра в свої сили. Це степ: з одного боку – кочівники, а з іншого – українські козаки, Гуляйполе, махновщина, анархія. І це все живе в нашому суспільстві.

Є ще Північне Причорномор'я – це торгові території, міста, мегаполісна структура, довіра до ближнього, взаємовигідне співробітництво, обмін, знаменита одеська єврейська культура, грецькі поселення з їх певною вальяжністю і культом сонця.

Плюс ще й горяни – Буковина. Це прагнення зберегти свою етнічну ідентичність всупереч всьому, шалене прагнення відстояти своє "я". Усі ці психотипи намагаються з'єднатися в одну культуру. Мені здається, що у нас тільки один шлях – стати полікультурної нацією, дуже різноманітною та яскравою картинкою. Задовольнити і утримати таке суспільство разом може тільки людина відкритого типу. Тому такі політики, як той же самий Саакашвілі, мають перспективи в Україні. Це представник чужої групи, і до них завжди було досить м'яке ставлення. Я не здивуюся, якщо, припустимо, за два-три президентських терміни главою держави у нас буде мусульманин, кримський татарин. Дуже імовірно.

- А що можна сказати про таку країну, як Сполучені Штати Америки?

- Це зовсім інше і абсолютно нове утворення. Треба розуміти, з якого складу ця країна була сформована. Здебільшого туди йшли люди, схильні до авантюр, ризику, люди, які пішли від дуже великих проблем. Сполучені Штати заповнювали англійці (причому часто це були покидьки суспільства), німці, яким було тісно в їхніх маленьких князівствах, величезна кількість японців і китайців, українці, росіяни.

Там спочатку склалося суспільство, в якому виникла потреба в віротерпимості. Тому менталітет США – це взагалі окрема тема. Якщо проводити аналогію з хімією, якщо тут ми розбираємо, що це кисень, а це – водень, то США – це вода. Це поєднання на перший погляд непоєднуваних елементів, які дають зовсім інший ефект і мають абсолютно інші якості, які не властиві ні кисню, ні водню окремо. США в цьому плані вийшли на наступний рівень співіснування.

- Тобто була пророблена колосальна робота самим суспільством?

- Я думаю, що це виникло випадково. Природа, еволюція йде методом проб і помилок. США – не єдиний такий вдалий експеримент. Наприклад, якщо взяти менш масштабний приклад, то це Сінгапур. Там теж кілька націй і культур. Так, там дуже багато китайців, але тим не менш вони зійшлися на цій території і породили зовсім інший психотип. Хоча люди – носії певних ментальних та етнічних кодів, які притаманні їх нації, але разом на цій території і в цих умовах вони дають зовсім інший результат.