"Вони бояться розповісти про свою орієнтацію сильніше, ніж лізти під кулі": Про "не таких" героїв АТО (фото, відео)

Дбровольці і мобілізовані, волонтери і парамедики з середовища ЛГБТ+ стали учасниками проекту «Ми були тут» фотохудожника Антона Шебетка, інформують Патріоти України. У четвер у столичному арт-просторі Izone відривається однойменна виставка, що об’єднає фото- та відео-інсталяції, а також інтерв’ю колишнього бійця добровольчого батальйону, який після участі у проекті вирішив зробити камінг-аут. Автор проекту Антон Шебетко розповів Радіо Свобода, як усе відбувалось.

– Тільки чоловіки брали участь у проекті?

– Ні, не тільки чоловіки. Я дуже радий, що у мене є дві жінки у проекті та один трансгендер. Тому що спочатку у мене виходив проект із п’яти фотографій, які я створював у березні, де були четверо чоловіків та один трансгендер, і це було трохи неправильно, бо зрозуміло, що на війні присутні багато жінок, і серед них є представниці ЛГБТ-спільноти. Тому тепер у проекті є дві дівчини.

– Майже всі люди на фотографіях закривають обличчя, але, наприклад, колишній боєць добровольчого батальйону Віктор Пилипенко написав потім публічний пост на своїй сторінці у фейсбуці, що він брав участь у цьому проекті, і потім дав інтерв’ю «Українській правді». Чи говорили ви з ним про це?

– Так, звичайно. Із Віктором, коли я приїхав тепер до Києва, я зробив відеоінтерв’ю, яке теж буде частиною проекту. Плюс – буде один об’єкт, на якому буде видно його обличчя. Але спочатку на фотографії, про яку ми домовлялись (у березні – ред.), не було видно його обличчя. Я вирішив її не переробляти, бо на той момент він був іще закритий.

Плюс – буде ще одна людина, що погодилася відкрити обличчя.

– Як люди взагалі реагували на пропозицію взяти участь у проекті? Чи готові вони були говорити про себе?

– Ну, тут проблема, мабуть, у тому, що не вдалося знайти якусь дуже велику кількість людей, бо ця тема табуйована не тільки на війні, а взагалі у суспільстві. Багато людей не здійснює камінг-ауту, тому що боїться, що від них відвернуться, що вони зазнають якогось фізичного насильства.

Було кілька людей, що відмовились від участі у проекті, сказали, що їм не потрібна така слава. Я намагався їх вмовити, але не вийшло.

І потрібно також розуміти, звісно, що тут, на виставці, зібрані не всі історії представників ЛГБТ, які перебували у зоні АТО та ООС.

– Ви не тільки робили фото цих людей, а й проводили з ними інтерв’ю. Що було спільного у ваших героїв, а що, можливо, радикально відрізнялось?

– У принципі, я б сказав, що більшість із них об’єднує чи об’єднувало, бо це вже не всіх стосується, відчуття страху. Тобто страху, через який вони не можуть, наприклад, розкрити свою сексуальну орієнтацію. Але одночасно вони не відчувають такого ж страху перед бойовими діями, до того, що треба лізти під кулі, стріляти, можливо, убити когось, бачити, як помирають інші люди. Для них страшніше розказати про те, що ти – гей або лесбійка.

Ця риса є, звичайно, не у всіх них, але у більшості, адже вони здебільшого із закритими обличчями на цій виставці.

Але я дуже радий, що вдалося зібрати героїв із цілковито різним бекграундом. Вони не всі є строковиками, тому я зміг дізнатися, як працюють, наприклад, волонтери, з якими юридичними проблемами стикаються добровольці. Від дівчат я дізнався, наприклад, про випадки жінконенависництва, hate crimes (злочини на ґрунті ненависті – ред.), коли їм казали: чого ти вдома не сидиш, чого у тебе стрижка така, чому ти на дівчинку не схожа. Чоловіки цього не відчувають, вони з таким не стикаються.

А дехто мені казав, що немає гомофобії в армії. На переконання деяких героїв проекту, вони не бачили випадків гомофобії у війську, воно як структура не є гомофобним. Інші герої заявляли, навпаки, що вони постійно чули якісь грубі жарти про геїв. І ця полярність думок мені була дуже цікава.

– У себе на фейсбуці ви писали, що виставка мала анонсуватися чи супроводжуватися зовнішньою рекламою, але щось пішло не так. Що трапилось?

– Ні, це не виставка мала анонсуватись, це мала бути медіакампанія, взагалі. У резиденції я працював над медіакампанією Kyiv Pride, але через деякі обставини, цензуру певних осіб, ці плакати не були надруковані, їх відмовилися друкувати.

– Тобто це на рівні друкарень відбувалося?

– На рівні друкарень. Але, з іншого боку, ми з самого початку обговорювали, що не буде сітілайтів, бо їх розгромлять. Плюс – був надісланий запит у департамент культури (КМДА – ред.), бо хотіли заручитись його підтримкою, але там сказали, що питання не до них, і перенаправили запит в нікуди.

– А щодо самої виставки ви ніяких погроз ні від кого не отримували?

– Конкретно я – ні, хоча це не рідкісна ситуація, коли якісь погроми відбуваються на виставках із боку праворадикалів. Але кого вони будуть громити? Українських героїв?

– Це не перший ваш проект, присвячений ЛГБТ+. Чи змінюється якось ставлення до таких людей у суспільстві, як ви відчуваєте?

– Мені здається, в Україні є такий момент «пофігізму» відносно ЛГБТ, принаймні, у Києві. Я думаю, у регіонах ситуація інша.

– А яку ви мету ставили собі, коли задумували цей проект і цю виставку?

– Мені хотілося попрацювати з цими людьми. Я, як правило, фотографую людей із різних верств суспільства.

А загалом, мені здається, такі проекти – це такий маленький крок, який може позитивно повпливати на загальну тенденцію, змінити сприйняття.

Наприклад, коли Віктор зробив камінг-аут і дав інтерв’ю «Українській правді», там було дуже багато коментарів підтримки. І ти розумієш, що у людей може змінитись щось у головах, навіть якщо вони негативно ставились, якщо показати приклад людини, не карикатурного гея, якого зазвичай уявляють, і не активіста, бо це теж трохи інший образ, а взагалі-то нормальної людини, яка служила, наприклад, в армії і захищала Україну.