"Вантажили нас в товарняки з худобою і вивезли на "німецькі землі" Польщі". Депортація під час операції "Вісла",- очевидець (відео)

«Нарешті я до брата кажу: «Все, їдемо в Ляшки, це під Ярославом, ― я хочу відновити собі своє село в пам’яті». Він каже: «Влодку, вже пізно. Практично нашого обійстя вже нема», ― розпочав свою оповідь львівський художник, який пережив операцію «Вісла» Володимир Риботицький.

Те своє обійстя, що неподалік Перемишля, на тодішній території Закерзоння, пан Володимир покинув ще крихітним. У п’ять років. І плекатиме його в пам’яті всі свої 75 літ.

«Там стояла з нашим песиком буда. Була стайня, хата. Біля хати гілка яблуні заглядала у вікно. То я завжди виходив надвір, дивився на неї, потім заходив до хати і дивився на неї через вікно, як вона весною розцвітала. Бузько прилітав до нас завжди: старе гніздо на хаті було величезне... З правої сторони було озерце. Невелике, але воно було дуже гарне. І біля нього італійські тополі, як свічки. А далі була річечка після пасовиська. Я постійно згадую біля того озерця, як баба з мамою виносили полотна, які вони наткали, до сонця вибілювали їх. Вони лежали на траві такими латками великими білими», ― провадив далі пан Володимир.

Цей рай знищила операція «Вісла». Від квітня 1947 комуністична Польща за підтримки Радянського Союзу та Чехословаччини депортувала українців з їхніх етнічних земель — Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини на західні та північні польські території, що до цього належали Німеччині.

«На наш віз ми тоді клали все, що помістилося. Включаючи нас всіх ― дітей і батьків. І до побачення! Стояв віз і всі бігають, носять на нього. До мене нікому справи не було, я тільки під ногами там путався. Якусь муку вантажили, їсти треба було в першу чергу. Навантажили, що могли. Це все клали в товарняки, разом з нашою худобою. І ми пізніше зайшли. То в таких збільшених емоціях в мене було, бо я не знав, що діється. Не розумів, чому це ми всі разом в одному вагоні... і худоба, і ми разом їдемо», ― уточнив очевидець «Вісли».

Людям натомість обіцяли, що везуть в Україну, запевнив пан Володимир.

«Товарняк зупинився і всі повиходили надвір. Зробили перерву ― то всі господарі зібралися і кажуть: «Як? Та нас не туди везуть!!!» Україну ми ж знали, бо тато був у Львові.. Люди ж їздили. «Нас в другу сторону везуть!» Ніхто нічого зробити не міг. Нас доставили на місце, а потім виявилося, що то німецькі землі, Ольштин, «зємля обітована».

Це примусове виселення, як і сім’я пана Володимира, де було троє дітей, тоді пережило 150 тис. осіб. Поляки пояснювали депортацію своєрідною боротьбою з Українською повстанською армією. Та насправді історики називають це зумисним споляченням українців. Хто ж опирався депортації ― а таких 4 тис. ― потрапили в концтабір в Явожно. 655 осіб було убито.

«Коли розмістилися, тато мені пояснював, що сталося... Я тоді за дідом побивався, бо діда дуже любив. Як так? То вже тато пояснив: як дідо виздоровіє, то «поїду в Ляшки і заберу діда», ― додав Володимир Риботицький.

Їм пощастило: прожили на виселенні лише рік. Постійно писали листи керівництву УРСР, що хочуть в Україну. І Риботицьким дозволили. Та на тих «німецьких землях» Польщі залишилися десятки тисяч українців.

«Очевидно, щасливі, що вернулися. Але вернулися, нічого не маючи – тільки те, що на тому возі було. І то так сталося, що на вокзалі нас добре обібрали. Мусили дороблятися абсолютно з нуля», ― підсумував художник.

Найбільше щастя, зізнався пан Володимир, було знову побачити свого діда.

Цьогоріч сімдесяті роковини примусового виселення українців з етнічних земель, однак світ досі не засудив цього злочину.