Причина - не в РФ: Чому НАТО проти вступу України в Альянс (відео)

Цього тижня, 11-12 липня, в Брюсселі пройде саміт НАТО. Попри позицію Будапешта, який хотів заблокувати участь Києва в події, під час саміту відбудеться трьохстороннє засідання Україна-Грузія-НАТО., інформують Патріоти України. Крім того, очікується, що перед цим президент Петро Порошенко і генсек альянсу Йенс Столтенберг зроблять спільну заяву. Про відносини України з Північноатлантичним альянсом, про перспективи співробітництва та про конфлікт з Угорщиною "Апострофу" розповів асоційований експерт Міжнародного центру перспективних досліджень (МЦПД) Микола Капітоненко.

Про діалог з НАТО

Треба розуміти, що таке НАТО й для чого вона існує – для того, щоб зміцнювати безпеку країн-членів. Прагнучи до безпеки, вони мінімізують будь-які ризики, з якими їм доводиться мати справу. Тому якщо ми хочемо наблизитися, а тим більше – вступити до альянсу, то перше, що треба зробити, – зрозуміти інтереси й потреби наших партнерів: як працює НАТО, яку роль там може відігравати Україна і чи є вона сьогодні можливістю для альянсу? На жаль, справи такі, що на сьогодні ми більшою мірою проблема, виклик або ризик. І насамперед з цієї причини, а не через якісь наміри Кремля, лобі Москви чи чогось подібного, сьогодні держави НАТО виступатимуть проти приєднання України до альянсу.

Схожа ситуація була 10 років тому, коли ми просили ПДЧ (план дій щодо членства в НАТО, - "Апостроф") як останній крок перед членством. Тоді теж думали, що справа лише в нашій наполегливості й в тому, щоб довести лідерам держав-членів НАТО, що українці одностайно виступають за членство в альянсі. Ми підписували колективного листа, їхали в Бухарест і отримали там відмову. Чомусь ми подумали, що отримали відмову, бо недостатньо переконливо пояснили натовцям те, як українці хочуть до НАТО. Потім з’явилися ідеї проведення референдуму з цього приводу, ухвалення змін до Конституції. Але вони не розв’яжуть проблему, оскільки вона полягає не в тому, що в НАТО не вірять, що Україна хоче до альянсу. Якраз всім зрозуміло, що Україна хоче розв’язати свої безпекові проблеми за чийсь рахунок, і НАТО для цього – найкращий кандидат. Проблема в тому, що сьогодні немає зацікавленості приймати Україну до альянсу. Ми будемо ближчими до успіху, якщо ми зрозумілою прагматичною мовою пояснимо Берліну, Парижу, Вашингтону, Лондону, що вони зацікавлені в членстві України в альянсі.

Наші заяви не змінюються вже чотири роки, проте навряд чи ми наблизилися до НАТО з 2014 року. Наша риторика побудована на ідеї про те, що ми стримуємо агресію Росії й таким чином захищаємо всю Європу (іноді навіть вживається дуже сумнівний термін "цивілізований світ") від російської гібридної загрози. Ми плутаємо кілька понять і речей, крім того, гібридна загроза й війна – не зовсім те, що в нас розуміють під цим терміном. Та й безпеку європейці сприймають зовсім не так, як ми. Від російської загрози ми захищаємо в першу чергу себе, а для країн-членів НАТО ця загроза виглядає зовсім по-іншому, а не як пряма військова загроза у випадку з Україною.

Але в них є інші пріоритети, які можуть бути спільними з українськими, наприклад, кібербезпека, про яку говорять як США, так і низка західноєвропейських країн, а Україна має досвід у цьому плані; це стримування Росії м’якими засобами й створення системи надійних запобіжників проти можливої експансії. Останніми роками НАТО вдається до цього, надто в країнах Балтії та в Польщі, і Україна може стати частиною цього процесу. Це не означає, що Україна буде членом НАТО, натомість вона співпрацюватиме з альянсом на взаємовигідній основі. Це те, чого нам бракує.

Якщо продовжувати використовувати риторику чотирирічної давнини про те, що ми воюємо за європейські цінності, то тих, хто розуміє й поділяє ці погляди на Заході, ставатиме все менше. Адже європейські цінності – це правова держава, демократія, економічний розвиток, захист прав нацменшин, тобто базові фундаментальні речі, в яких Україна відстає й не демонструє прогресу останніми роками. Тож не думаю, що експлуатувати цю риторику надалі буде вигідним чи ефективним кроком у нашому діалозі із західними партнерами. Це може справляти враження на українську аудиторію, особливо перед виборами, але це не посилить українські позиції на міжнародній арені.

Про конфлікт з Угорщиною

Минулої осені, коли було ухвалено закон про освіту, здавалося, що в Угорщині просто склалася така кон’юнктура, а після виборів Будапешт зніме гасла про конфлікт з Україною, захист угорської мови й нацменшини в Україні. Але ці процеси набагато глибші, бо пов’язані з побудовою національної ідентичності та новою хвилею націоналізму в Східній Європі. Це означає, що справа не в імені політика на тій чи іншій посаді, а в тому, що протягом певного часу експлуатувати національні гасла буде вигідно. Це стосується і України, адже ми побачили, що побудова національної ідентичності стає процесом, на якому спекулюють чимало політиків. Але це також створює ланцюгову реакцію в сусідніх країнах. Якщо ви претендуєте на своє трактування історії, то це зачіпає трактування цієї ж історії вашими сусідами.

Конфлікт з Угорщиною – це прояв довгострокової тенденції, яка призведе (а можливо, й вже призвела) до необхідності обирати, що важливіше: питання побудови національної ідентичності чи зміцнення безпеки, міжнародних позицій, зближення з НАТО, ЄС і так далі.

Протягом чотирьох років ми чомусь вважали, що всього цього можна досягнути одночасно. Проте конфлікт з Угорщиною продемонстрував, що це не так. Нам потрібно обрати, яку ціну ми готові заплатити за наше бачення того, якою має бути українська національна ідентичність, в тому числі – мова як елемент цієї ідентичності. Чи готові ми заплатити за це уповільненням розвитку діалогу з НАТО чи блокуванням цього діалогу, як погрожує Угорщина? З самого початку було зрозуміло, що механізм ухвалення рішень в НАТО в більшості випадків передбачає одностайність. Одна держава, незважаючи на розміри та впливовість, може заблокувати вирішення будь-яких питань, як це було, приміром, з Грецією, яка десятки років блокувала інтеграцію Македонії через суперечку з назвою. Ми не взяли до уваги цей досвід і сьогодні отримуємо результати недалекоглядної політики.

Я не хочу сказати, що винна Україна. Просто ситуація склалася так, що політики в будь-якій ситуації шукають користь, й угорці не є виключенням. Тож нам потрібно буде знайти можливість для компромісів і йти на якісь поступки в цьому конкретному випадку просто для того, щоб Угорщина зняла блокування на подальшу співпрацю з Україною в будь-якому форматі.

Існує версія про те, що конфлікт з Україною став для Угорщини інструментом у боротьбі за увагу Дональда Трампа. Але я надаю перевагу поясненням, які відштовхуються не від особистостей та людських примх, а від більш довгострокових факторів. Можливо, Орбан дійсно хоче зустрітися з Трампом, але блокувати співпрацю України з НАТО – це надто велика ціна й надто ризикований крок для того, щоб використовувати його як інструмент. Таке блокування, як на мене, краще пояснюється саме націоналістичною риторикою, на яку останнім часом збільшується попит. Навіть якби не було Трампа, або він таки зустрівся б з Орбаном, гадаю, позиція Угорщини з українського питання була б такою ж, як сьогодні.

Не думаю, що Угорщина зацікавлена в конфлікті з Україною й просто знайшла мову як вдалий привід для цього. Навпаки, мені здається, Будапешт, як і Варшава, хотіли би партнерських і дружніх відносин з Україною й воліли би мати її за союзника, при цьому не дуже втягуючись у проблеми, які ми маємо.

Спекуляції на культурі, мові й так далі мають тенденцію до поширення, і угорці за всього бажання дружити з Україною не могли не скористатися тим шансом, який ми самі їм надали. Ми створили попит на антиукраїнську риторику в самій Угорщині. Якби це було не мовне, а історичне питання, наслідки були би такі ж, бо всі ці речі так чи інакше стосуються національної ідентичності та її забезпечення різними державами. От якби розбіжності стосувалися, скажімо, транскордонного співробітництва, тоді можна було б говорити, що це був лише привід для загострення відносин з Україною.

Про офіційні документи під час саміту Україна-НАТО

Для нашої дипломатії наявність офіційного документу є дуже важливою, оскільки, можливо, це єдиний критерій успішності або провалу тієї чи іншої події. Я не знаю, чому так склалося, і не можу сказати, що це стосується лише нас.

У нашому випадку формальні документи в питанні співробітництва з НАТО не мають такої ваги, якої їм часто надають в Україні. Справа не в папірцях і не в заявах. Припустімо, що ми отримали чергову заяву про те, що Україна має право хотіти приєднатися до альянсу. Але ж це очевидна річ, яка вирішується не державами-членами НАТО, на відміну від членства, а якраз українськими громадянами. Ми також не дуже потребуємо обіцянок на кшталт того, що колись Україна може приєднатися, бо є 10-а стаття Вашингтонського договору, де сказано, що будь-яка європейська країна може бути запрошена країнами-членами альянсу, якщо вона поділяє демократичні цінності й робитиме внесок у спільну безпеку.

Базові речі вже записані в основоположних документах НАТО й підписаних між Україною та альянсом паперах. Тому формально ми не потребуємо якихось нових папірців, нам більше згодилися би принаймні усні домовленості про те, якою буде співпраця України з НАТО в майбутньому, на яких умовах вона відбуватиметься і що в результаті отримають сторони. Але в умовах, коли підстав сподіватися на реальне зближення небагато, залишається звертати увагу на формальні ознаки.