Операція "Вісла": Болюча віха стосунків України та Польщі

Вже неодноразово доводилося зазначати, що історично складнішими за українсько-польські міжнаціональні стосунки були хіба що українсько-російські. В цьому нема нічого дивного: коли чималенька нація має достатньо земель, але не має при цьому ані власного державного утворення, ані більш-менш потужних збройних сил, географічні сусіди обов’язково зазіхатимуть на ласі шматки та матимуть «територіальні претензії». Нескінченне бажання розподіляти та володарювати вилазило назовні навіть тоді, коли було начебто не на часі. Скажімо, після Другої світової війни, коли країнам Східної та Центральної Європи необхідно було розгрібати наслідки руйнівної прогулянки гітлерівських військ у московському напрямку.

Не варто забувати, що в середині двадцятого сторіччя західні кордони Радянського Союзу неодноразово пересувалися туди-сюди. За умовами пакту Молотова-Ріббентропа, Москва, наприклад, отримала владу над Буковиною та Бессарабією (і щиру ненависть румунських націоналістів, які по сьогодні вважають ці землі своїми). Внаслідок цього переділу деякі родини опинилися по різні боки кордонів, та й українськими поселеннями на території сучасної Румунії зараз нікого не здивуєш. Тут, на відміну від Польщі та Чехословаччини, ніхто не став чіпати місцеве населення і лишив усе так, як було станом на підписання доленосного документу.

З поляками ж Кремль ще до закінчення війни підписав угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах. Розрахунок був гранично простим – землі, які радянські війська відбили у ворога, не мали потрапити під вплив союзників. До того ж, у Польщі навіть після визволення від гітлерівців вистачало нелояльного до радянського режиму люду, і етнічні українці були в авангарді цього руху. Навіть після сумнозвісної санації Юзефа Пілсудського вони вважали, що краще вже триматися польського боку, ніж вірити обіцянкам прибульців з північного сходу. Ні для кого не був таємницею той факт, що партизанів на чолі з Ковпаком, які спочатку рухалися у карпатському напрямку на допомогу повстанцям, в підсумку підозріло легко натравили на них немов собак. Чи можна було вірити тим, хто готовий в слушний момент вдарити в спину?

Не дивно, що питання про операцію «Вісла» не піднімалося аж до останніх років «перебудови» – надто вже багато там було незручних і зовсім не дрібних деталей. По-перше, радянська пропаганда завжди любила розповідати про звірства німецьких загарбників та їхніх сателітів на захоплених під час війни землях, але раптово замовкала, коли мова могла зайти про неналежну поведінку «героїчних визволителів» з Червоної Армії. А відірватися солдати «великої, народної та непереможної» могли від душі, особливо на тих, кого вважали колаборантами. Знали про це хіба що жертви, оскільки псувати темними плямами світлий образ тоді було не заведено.

По-друге, відповідно до умов радянсько-польської угоди переселення мало бути виключно добровільною акцією. Але так було лише в теорії. На практиці ж українські родини змушені були зриватися зі звичних місць за наказом військових і при цьому мали можливість узяти з собою тільки найбільш необхідні речі. Сучасні спеціалісти зараз сказали б щось про вдалу спробу витягнути українців з зони комфорту, та чи могло у повоєнні часи йтися про якийсь там комфорт? Навряд чи. Про такі кричущі порушення прав людини говорити тоді було заведено хіба що в контексті «американських агресорів», але ніяк не радянської влади та її маріонеток-намісників у республіках соцтабору.

Варто при цьому зауважити, що не лише з українцями в даному випадку поводилися немов з худобою. Скажімо, етнічні чехи та словаки, що проживали в регіонах, які межували з Німеччиною, теж зазнали утисків з боку «визволителів». Певну кількість великих родин переселили до новоствореної Закарпатської області УРСР, навіть не питаючи їхньої згоди. Не питав ніхто і поляків, що мешкали на радянській території, але були терміново перевезені на звільнені від українців польські землі. Проте, усі вони постраждали від цієї своєрідної каральної акції не так сильно, як півмільйона депортованих українців.

Пізніше, в останні роки існування СРСР, польські політики в офіційних промовах неодноразово намагалися виправдати дії попередників. Проте українофобія у Польщі так і не вивітрилася. Про це свідчать неприємні історії, пов’язані з руйнуванням українських культурних та історичних пам’яток, а також інші прояви вандалізму. Кому вигідні подібні акції – питання інше. Але лише зараз українська сторона спробувала відповісти більш-менш симетрично. Без фізичних руйнацій, але все одно достатньо жорстко.

Голова Інституту Національної Пам’яті Володимир В’ятрович відповідає та запитує

Та й підручники з історії непогано було б переписати, доки пани знову чубляться. А то в останніх редакціях офіційний Кремль не фігурує навіть в якості співучасника, коли мова заходить про операцію «Вісла». Між тим, поляки при всій свої нелюбові до українців не взялися переселяти їх на схід, якби не отримали команду з Москви та чіткого плану дій, а також – фізичну допомогу. Найважче в подібних випадках зберігати об’єктивність, бо інакше вийде цілком однобічна картинка. Але треба спробувати її зберегти.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Джерело БезТАБУ.net