"Олена Теліга виділялася насамперед тим, що це була, по суті, якась сила таємна", - Гнатюк

Про творчу і життєву дорогу Олени Теліги Радіо Свобода розповів професор Львівського національного університету імені Івана Франка Михайло Гнатюк.

– Життєва дорога Олени Теліги – це Росія, де вона народилась, Україна, де відігралась її головна життєва битва, це також еміграція до Польщі й Чехословаччини, де жила найдовше і писала вірші. Яке з цих місць найвиразніше позначилось на творчості Олени Теліги?

– Я думаю, щоб говорити про Олену Телігу, потрібно говорити про її покоління. Ставши емігрантами, вони виховувались в умовах інших, тобто, у вільних умовах, в умовах, коли тодішній президент Чехословаччини Масарик прихистив українські інституції, такі як Український вільний університет, Високий педагогічний інститут імені Драгоманова. Ці молоді люди, по-перше, здобували освіту в цих вільних установах. А друге: вони думали про те, якою має бути їхня участь у боротьбі за українську державу.

Я завжди кажу, що гасло Олега Ольжича «Доба жорстока, як вовчиця» найбільше підходило до цих людей, бо вони зрозуміли, що за державу треба боротись, і не тільки боротися, але й класти своє життя. Тому виховалася оця плеяда в першу чергу в Празі, там заснувалася ціла група, так звана «празька школа».

– Ви згадали «празьку поетичну школу». Яке її крило представляє Олена Теліга, чим найбільше вона виділялась?

– Олена Теліга виділялася насамперед тим, що це була, по суті, якась сила таємна.

Як відомо, Олена Теліга виховувалася в російському дусі, бо російська мова панувала в її дитинстві. Але це були оці приховані національні основи, які проявляються в певний період. Відомий оцей факт, Олена Теліга про це розповідала не один раз, коли один із російських монархістів назвав її мову «собачою», тоді вона різко виступила і після того вже була безкомпромісною. Вона настільки гостро зреагувала, це був її явний протест.

Але ми повинні говорити і про естетичні якості її поезії. Це була поезія, яка продовжувала ідеї Лесі Українки, власне, оця поезія мужня, мужня не по-жіночому, така могутня.

– Ви згадали про те, як Олена Теліга перейшла на українську мову. Як це позначилось на творчості?

– Це позначилося яскраво, бо вона пройшла школу у Високому педагогічному інституті, в тодішній Чехословаччині була дуже добра професура, яка дуже добре розуміла свою справу, а до того ж, ще й було оточення – це і Євген Маланюк, і Наталія Лівицька-Холодна. Зрештою, те, що вона почала друкуватися у донцовському «Віснику», пізніше він отримав назву традиційну – «Літературно-науковий вісник», це теж мало велике значення. Тобто, разом з традиціями українськими виховувалося нове покоління отих поетів, які мали поезію надзвичайно мужню, серйозну. Тобто, неспокійні дні, а дні, які мають визрівати у якісь нові ідеї. «Не треба слів, хай буде тільки діло» – це поезія, яка найбільше характеризує її тодішнє кредо.

– В Олени Теліги є такі рядки: «І в павутинні перехресних барв. Я палко мрію до самого рання. Щоб Бог зіслав мені найбільший дар: Гарячу смерть – не зимне умирання». Чи підтверджує це думку про те, що великі поети є пророками, в нашому випадку – власного життя і смерті?

– Я хотів про це сказати. «Гаряча смерть – не зимне умирання», тобто вона прекрасно розуміла, на що вона йде, який її шлях. Тут була не та жіноча поезія. Я завжди кажу, і в розмові з колегами, що, на відміну від батькової поезії Олександра Олеся, поезія Олега Ольжича – це була поезія надзвичайно мужня. Так само оце покоління, воно розуміло, на що воно йде, воно йде на смерть, йде на переслідування. Вона свідома була свого вибору, вибору того, який, очевидно, приведе до такої трагічної загибелі.

Це, до речі, і сталося уже у Києві. Олег Ольжич, який був в Культурній референтурі Організації українських націоналістів, того крила мельниківського, там були, до речі, інтелектуали, які розуміли суть справи.

Олег Ольжич їй говорив, що треба виїжджати з Києва, бо в Києві за націоналістами дуже пильно стежили, зрозуміло, що гестапо робило все, щоб знищити цю Культурну референтуру, бо вони розуміли значення оцих людей. Тоді Олена Теліга сказала: «З Києва я не поїду – це моя земля, це земля моїх предків, моїх земляків, які виборюють в надзвичайно жорстоких умовах з удару двох імперій – комуністичної й гітлерівської. І навіть якщо доведеться прийняти смерть, то я готова її прийняти». Отака була, я думаю, постава цієї надзвичайно мужньої жінки.

– Якою бачить сьогодні, на початку ХХІ століття, нинішнє покоління молодих людей Олену Телігу, як сприймають її поезію?

– На жаль, ми можемо говорити про те, що поезія Олени Теліги мало відома. Те, що в радянський час вона була заборонена, це зрозуміло. Але навіть в умовах незалежної України ґрунтовні видання, видання «смолоскипівські», інші видання, вони не стали набутком широкого читача. До речі, ота страшна війна, яку веде наш народ проти російського агресора, поезія Олени Теліги може дуже багато дати для того, щоб зрозуміти, що не тільки ті вольові мужчини, не тільки вояки-мужчини, але й жінка, яка в нас асоціюється з тим, що вона є беззахисною, що вона є, може, м’якша, ніж мужчина, вона відіграє своє значення. Ми маємо приклади, коли багато жінок бере участь у боротьбі проти того ненависного агресора, який сьогодні окупує Україну.

Але поезія Олени Теліги мусить стати широко знана і мусить наша молодь виховуватися на зразках цієї мужності й цієї непересічної особистості, яка усю себе віддала на олтар своєї батьківщини. Разом, до речі, зі своєю сім’єю, і з чоловіком Михайлом. Михайло не був письменником, але він свідомо пішов, він сказав, що він – письменник і тоді, коли гестапо арештувало всіх письменників, і він був страчений. Очевидно, так здогадуються, десь 21 лютого 1942 року у стольному граді Києві.

Олена Теліга загинула в Бабиному Яру днем пізніше, 22 лютого 1942 року. У місті Подєбради на будинку, де в 1922-1923 роках Олена Теліга навчалась, відкрита пам’ятна таблиця.