"Німці тільки до дев'ятої вечора відстрілювали": Моторошна історія дитини, яка пережила Бабин Яр

Одна з 29 євреїв, що вижили під час розстрілу в Бабиному Яру в 1940-х, згадує, як це було, в день пам'яті жертв Голокосту, повідомляють Патріоти України з посиланням на НВ.

29 вересня 1941 року в окупованому нацистами Києві в Бабиному Яру почалися масові розстріли мирного населення. За два дні вбили понад 30 тисяч євреїв, не враховуючи дітей – їх розстрілювали без ліку. Всього за роки війни в Бабиному Яру було розстріляно понад 150 тисяч осіб. Дивом врятуватися серед тисяч тих, хто опинився в Бабиному Яру, вдалося лише 29-тьом.

Серед розстріляних мала бути і Раїса Майстренко – трирічна дочка єврейки й українця. Сьогодні їй за 70, але вона в деталях пам'ятає той перший день розстрілів, коли її дід-єврей приїхав до своєї дочки на підводі з кіньми:

“Рано-вранці треба було йти в район Бабиного Яру. Українські родичі були категорично проти. А за невиконання – розстріл. За покривання – теж. Дідусь Мейєр приїхав: "Лихо, нас об'єднують. Циле, збирайся, поїхали разом! Що, потім з двома дітьми добиратися будеш?" Умовив маму. Українські бабуся з дідусем сказали, що онука від першого татового шлюбу не пустять: "Ось з Раєчкою поїдеш, влаштуєшся, а ми потім тобі хлопчика привеземо".

Знаєте, мені іноді такі каверзні питання ставлять: чому євреї покірливо йшли в Яр? Так євреї не знали! В тому районі була вузькоколійка, тому люди думали, що вивозитимуть у гетто якесь!

Білі дідусі

Сіли ми в цю підводу: на ній сиділи кілька людей похилого віку, але переважно – діти. Близько 20 людей. Іграшки були. Ми веселилися. Потім – провал: не пам'ятаю, куди поділася підвода з родичами. Пам'ятаю, сиджу під білою стіною, а навколо – банки з варенням. Намагаюся проколупати дірочку, щоб поласувати. Тихо так, людей немає. Раптом – крик. Зводжу голову – бабуся Таня, вона пішла нас проводжати. Я схопила її за поділ спідниці. Заглядаю, а попереду – чоловіки-євреї в білому спідньому і сорочках. Я їх "білими дідусями" прозвала. Всі в крові. В одного навіть борода була відірвана і кров текла. Жінка з нашої колони обіймає старого, а німці відразу реагують. Бабуся кричить: "Нехай попрощаються! Може, вони бачаться востаннє". Дуже добре цей епізод запам'ятався.

Потім мій чоловік вже розповів, що вели євреїв вулицею Керосинною. Там був стадіон Старт. Моєму чоловікові тоді було п'ять. Він саме гостював у родичів, у них вид якраз був на стадіон. Він добре запам'ятав, як гнали євреїв.

Що було після стіни – не пам'ятаю. Знову провал. Пам'ятаю район між мотозаводом і Лук'янівським цвинтарем. Там був проритий рів, і дошки покладені над ним. З двох боків рову стояли поліцаї. Людей з речами на дошки палицями заганяли, тіснява була. Ширина дощок була такою, щоб двоє в ряд могли йти. Поліцаї відбирали у всіх речі та кудись відвозили.

Розстріл за графіком

На цьому клаптику, куди людей заганяли, стояли машини. Туди вантажили жінок з немовлятами, старших дітей відривали від сім'ї та шикували в колону. Хлопчиків і чоловіків – теж окремо. Сортували. У хід йшли приклади і гумові кийки. Мама з сестрою в цей час вели свою маму, у неї дуже хворі ноги були. А мене українська бабуся Татя няньчила, вона нас провести прийшла. Пам'ятаю, стоїть, мене однією рукою тримає біля грудей, в інший паспорт, і кричить: “Я росіянка! Я росіянка!". Підійшов поліцай: “Чого репетуєш? Тут всі жиди". І прикладом замахнувся, щоб мені в голову влучити. Бабуся зрозуміла, встигла підставити плече, так він її так угамселив, що відразу кров потекла. Бабуся впала. Німець узяв її за комір і штовхнув у натовп. А вона продовжувала мене тримати, не випускала з рук. Йде і від болю продовжує хреститися: "Я росіянка, я росіянка...".

Люди стали розступатися, і бабуся до краю колони підійшла. Там стояло мало поліцаїв, і їжаки з рейок лежали. Раптом бабуся впадає туди. Вийшло так, що від нас далеко стояли охоронці зі зброєю. Ми побігли в бік цвинтаря. І дівча 11-12 років з нами. Німці почали стріляти, але не влучили. Не знаю, як довго ми бігли, поки бабуся від втоми не впала між могилами. І – в кущі. Обняла нас і пошепки повторювала: "Тихше, тихше...". Ми не знали, гналися за нами чи ні. До вечора так і просиділи. Потім почали шукати наш будинок. Бабуся погано орієнтувалася в Києві, вона з Чернігова. Блукали, почули розмови. Підійшли ближче – люди: хто на валізах сидить, хто на підлозі. Це були ті, кого ще не встигли в Бабин Яр відвести. Німці тільки до дев'ятої вечора відстрілювали. Ми відразу відійшли. Блукали, поки знайшли наш будинок на вулиці Саксаганського. Бабуся хотіла мене додому занести, але щойно ми підходили, я починала кричати. Так у дворі три дні і просиділи, поки я погодилася зайти всередину.

Бабуся Таня все життя думала, що мама моя в цей самий час ще жива була: багато хто довго лежав й помирав під трупами, які звалювали на них згори... задихалися.

11-річна дівчинка від нас пішла. Сказала, що знає дорогу до тітки. Після ми її не бачили.

Не помітив, як відкусив мізинець

Мені потім розповів один єврей, як розстрілювали. Давидові тоді було 15. Він із сім'єю мав евакуюватися, вони були заможними, збиралися їхати катером кудись. А навпроти Ощадкаса стояла. Батьки сина послали гроші зняти. Поки він це робив, катер поплив.

Давид уже був роздягнений. Євреїв гнали на дошки, гнали до виїмки над яром, де у них стріляли, і люди падали вниз. Давид казав, що був боязким хлопчиком, тому він знепритомнів і просто впав униз. Німець почав наступати йому на ногу залізним каблуком – тиснути, щоб збагнути, мертвий він чи живий. Щоб терпіти цей біль, Давид стиснув мізинець у зубах. Не помітив, як його відкусив. Так пролежав до вечора, потім відкопався і втік.

"Кіндер, ком-ком"

Мене не шукали. І ніхто не видав німцям. Усі жили думкою: "Скоро прийдуть наші, все налагодиться". Віра була. До того ж, якщо б мене знайшли, весь будинок розстріляли б. Коли робили облави, нам повідомляли. Ми з дідом бігли у величезний підвал. Там вибоїни були, люди в них запаси робили. Ще цегла лежала та скло. Світла не було. До підвалу вели кілька східців. Ми ховалися в цих вибоїнах. Під час облави німці кидали кілька гранат у підвал і відразу – автоматну чергу.

Ми з дідом завжди ховалися в різних місцях. Він говорив: "Коли що, хтось один залишиться живий". Пам'ятаю чергову облаву: традиційно кинули гранати, постріляли... Тихо. Мені ж цікаво. Піднімаю голову, а у віддушини для провітрювання підвалу – черевик, окутий залізом. Потім голова показалася. Потім – дуло автомата. Я відразу нахилилася і почула чергу. Так весь перший рік окупації ховалися. А на другий ми з братом вже і вулицями вешталися.

Німці-фронтовики (вони в коричневій формі були) підкликали нас: "Кіндер, ком-ком", цукерки дарували – макові, в цигарковому папері. Заварні хлібці давали. А до есесівців ми не підходили.

"Хто знає вірш про Сталіна?"

Дідусь у другий рік окупації знову почав працювати на залізниці. Біля залізничних кас є будинок з бійницями. Нагорі цього приміщення був дитячий садок. Майже ніхто про це не знає. Дід влаштував нас із братом туди. Ніхто не проговорився, що я єврейська дитина, адже суміш крові, тому не так видно було. Бабуся водила мене у садочок через ботанічний сад. Там часто німці свиней смажили. Йдемо, а воно пахне! А в садку пшоном годували. Я примовляла: "Ось наші прийдуть, вас повбивають!". Їсти дуже хотілося.

На новий рік до садочка прийшли німці. Нам з марлі пошили костюми, я була метеликом. Ми танцювали, розповідали вірші. Раптом німець через перекладача каже: "Хто знає вірш про Сталіна?". Всі завмерли, завідувачка зблідла. І тут я руку піднімаю. Він: "Ком-ком" – поставив мене між колінами. Я: "Я маленька дівчинка, Сталіна, щось там таке люблю". Він погладив по голівці та відпустив.

Тісто в трико

Ми жили у флігелі. Дуже багато залишилося людей, які не евакуювалися. Спрацювала пропаганда, що Київ не здадуть.

Тата вдома не було. Він був курсантом артилерійського полтавського училища. Їх у перший же день війни відправили на фронт. Хлопці були ненавчені, як могли воювати? Все училище загинуло, окрім татуся.

Перший рік окупації був дуже голодним. Мій дідусь Петро був пічником. Під час війни пічник був – еліта! В села ходив працювати. Йому давали хто що міг, але якщо німці бачили дідуся на межі Києва, забирали все, що знаходили.

Пам'ятаю, розбомбили хлібзавод біля цирку, розлилося кисле тісто. Всі люди з околиць з відрами, тазиками відразу – нагрібали. А моя хрещена зняла з себе трико, перев'язала і набрала туди тіста. Я смак цих коржів досі пам'ятаю: кисло-солодкий упереміш з камінчиками. Смачний! А з борошна, яке дідусь приносив, бабуся пекла коржі в сковорідці, ще окропом з часником заливали!

"Дайте мені дитину потримати!"

Уже наприкінці окупації наша вулиця стала забороненою зоною. Нам довелося їхати на Солом'янку до родичів. Вночі йшли, порушуючи чотири правила тодішні: єврейський дитина, ніч, голуб (ці птахи були заборонені, бо вони могли передавати інформацію), один родич-дідусь, який лежав у психлікарні та прийшов додому помитися. За кожне з цих порушень – розстріл. Але ніхто не помітив.

Прийшов потім до нас на Солом'янку есесівець, кулаком по столу – гуп! і щось пояснює. А перекладач нам каже: “Так, в одні двері входите, в інші виходите. Завтра наші в місті". І ми вночі, знову порушуючи правила, повернулися додому. Двірник зачинив за нами ворота, щоб ніхто не ввійшов. Він виявився підпільником. На світанку хтось крикнув: "Наші!". Двірник відкрив. Там був напівпідвал, обгороджений парапетиком. Яма – заповнена німецькими трупами. І танк стоїть. Бабуся мене одразу обняла, до себе пригорнула. Виходить радянський солдат: "Сталінка (тепер район Деміївка) не знаєш де?". Бабуся йому пояснила. Він: "Дайте мені дитину потримати!". Обняв, колючий, притиснув до себе. Віддав – і поїхав на Сталінку".