"Коли ми повідомили комбату, що Андрій Кизило загинув, одразу запропонували перейменувати позицію "Алмаз" на "Орел",- позивний Лівша

Коли ми розповіли комбатові, що взяли "Алмаз", то були всі на адреналіні і просили в нього дозволу дати нам команду штурмувати далі, тобто швиденько відбити ще й розв’язку. Але, звісно, наказу такого він не дав.

Я родом з Новограда-Волинського, а воюю фактично з березня 16-го року. 28 лютого в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у нас був випуск, після нього нам дали 15 днів відпустки, а потім ми приїхали в 72 бригаду в Білу Церкву. Здали документи, як молоді лейтенанти. Пам’ятаю, як до нас вийшов начальник стройової частини - і сказав: "У вас гроші є?" - ми відповіли, що є. "Тоді ідіть і купляйте квиток на Волноваху - на вас там чекають". І ми 15 березня сіли в потяг на Волноваху, а 16-го нас там зустрів комбат.

Те, що ми підемо на війну, ми розуміли ще з 14-го року, коли були на другому курсі. Наш Андрій Кизило вчився на два курси старше, але жили ми всі в одній казармі. Після того, як вони випустилися, в 14-му році, навчання трохи змінилося в кращий бік. А ми вже на половині четвертого курсу не хотіли вчитися і казали, щоб нас якомога швидше випускали і відправляли в зону АТО. І випуск дійсно був прискорений. За фахом з академії я вийшов командиром механізованих підрозділів.

Оскільки підготовлені ми були досить непогано, приїхавши в зону бойових дій нічому не дивувалися – бліндажі, окопи, стрілянина. В механізовану роту 1 батальйону прийшло 2 молодих лейтенанта – я і Вася Тарасюк. Ми прийняли техніку, через три дні Вася поїхав воювати на терикони біля Докучаєвська, я його замінив через 5 днів. І ось так ми служили десь до квітня, поки бригада не виїхала з зони АТО. Після чого наш батальйон відправили на міжнародні навчання "Rapid Trident" у Старичі. А у вересні ми знову поїхали в зону АТО. Спочатку стояли біля Красного Лиману. Там був збірний пункт. Наш бат повністю укомплектували контрактниками, але другий і третій батальйони, після того, як з них пішли мобілізовані 5 і 6 хвиль, залишились майже без людей, тому їх відправили на Широкий Лан на доукомплектацію. Весь вересень ми просиділи між Красним Лиманом і Слов’янськом, чекаючи поки бригада повністю буде готова. І в жовтні заїхали в Авдіївку.

Тут, порівняно з тим, як було на териконах біля Докучаєвська, ворог знаходився набагато ближче. Коли відбувалися контактні бої, то це була відстань у 30-60 м. А на "промці" взагалі найменша відстань між нашими і ворожими позиціями 32 метра. Але оскільки ми пройшли "Rapid TrіДenТ " не один раз весною 16-го, а ще декілька разів під час навчання в академії, то ми досить непогано знали, як діяти в тих, чи інших ситуаціях. Як поводити себе з мобілізованими. Коли в нас було стажування, ми їздили у військові частини їх готувати – тоді потрапили якраз в "Десну" на 4 хвилю мобілізації. Окрім того, на базі Нацакадемії стоїть 184 навчальний центр, і ми туди теж залучалися курсантами, як інструктори по вогневій і тактичній підготовці.

Під Авдієвкою я отримав поранення, ще восени 16-го року, але після госпіталю і реабілітації так рвався до хлопців, що повернувся раніше, ніж повинен був. Найзапеклішим був кінець січня цього року. На той час я командував першим взводом однієї з рот батальйону. 29 січня ми відбили атаку ворожої ДРГ і пішли штурмом на позицію "Алмаз", яка тоді була під сєпарами. Старшим був я, зі мною ще було 8 бійців. Ми вийшли десь о 4.30 і просувались вперед до залізничного мосту. Десь хвилин через 40 я доповів Орлу, що ми знаходимось на початковому пункті. А розташований цей пункт був на одній з колишніх сєпарських позицій, з якої їх колись вибили правосєкі. Звідти до "Алмаза" йшла траншея. Коли ми пройшли по ній, я знову доповів Орлу - і він дав команду йти на штурм. Ми рушили вздовж залізниці, попереду йшов боєць Федя Рубанський, у нього був "ночнік". За планом ми мали вийти збоку "Алмазу", але коли ми туди дісталися, зрозуміли, що вийшли не так, як повинні були і знаходимося в самому центрі ворожої позиції. Але ми не розгубилися, а просто трохи змінили план зачистки. Я сказав хлопцям, що ми ділимося на три групи, і кожна зачищає по одному бліндажу. Один з них виявився порожнім, в іншому сиділо троє сєпарів, яких ми фактично зажали всередині, а третій, після зачистки гранатою і "мухою", почав вибухати і горіти, там швидше за все був їхній БК. Після зачистки крайнього, четвертого бліндажа, я зв’язався з Орлом, він тоді знаходився позаду нас, і незабаром прийшов на "Алмаз".

Коли ми ще тільки висувалися, взяли з собою прапор України, усі хлопці на ньому розписалися. Я попросив бійця Вову Бальченка знайти якусь палицю, і ми той прапор поставили на позиції у такому місці, що його було видно з залізничної розв’язки. Коли ми розповіли комбатові, що взяли "Алмаз", то були всі на адреналіні і просили в нього дозволу дати нам команду штурмувати далі, тобто швиденько відбити ще й розв’язку. Але, звісно, наказу такого він не дав.

Ще до початку штурму мої хлопці купили сигари, і сказали мені, що хоч і знають, що я не курю, але коли візьмемо "Алмаз", то як у голлівудських фільмах, ми сядемо, закуримо і почнемо говорити про життя. І коли ми це зробили, пацани дуже хотіли покурити, але вирішили, що почекаємо, доки повернемося в розташування.

Трьох зажатих сєпарів ми викурили з бліндажа. Вони подіставали свої воєннікі, посвідчення "ДНР", якісь там права, і навіть "ширку", тобто все, що було. Всі троє були важко поранені, ми надали їм медичну допомогу, але повезло лише одному з них – його вивезли з позицій і віддали СБУ, а інших ми могли забрати лише тоді, коли самі покидали б позиції. Взагалі ми мали це зробити одразу, бо нашим завданням було взяти штурмом "Алмаз", дочекатися групи, яка закріпиться і відійти. Але, коли до нас прийшли хлопці, що мали закріпитись, комбат дав наказ залишатись і нам, тому що з боку "Алмаза-1" ворог готував штурм. Ми залишилсь, і ті двоє сєпарів не вижили.

Ми зайняли оборону. Понаставляли "монки" (протипіхотні міни МОН, - ред.) і чекали на штурм ворога – і десь за півгодини почалося. На правій частині взятої нами позиції знаходився сапер Діма Оверченко, лівіше від нього стояв Вовка Бальченко, біля Вовки сидів Валік Василюк, а зверху на горбі - Орел. В їхній бік пролунало всього три вистріли з ворожого міномета, але перша міна впала саме в той трикутник, де були Діма, Андрюха і Вова. Я, сидячи в траншеї, побачив, що Андрюха упав. Боєць Женя, позивний Київ, сказав, що бачив, що Орел шевелиться. Але коли його звідти витягли, він помер. Потім забрали Діму – він теж був неживий, а потім прибіг поранений Валік і запитав, де Вова? З’ясувалося, що Бальченка теж убило міною. Я надав Валіку допомогу і відправив з позицій. І в той момент, коли ми витягали Вову, почався штурм.

Річ у тому, що сєпарскі траншеї на деяких ділянках були неглибокі - і троє наших хлопців сиділи саме в такій траншеї. Вову і Діму дуже сильно посікло, по Орлу не було видно, але, як виявилось потім, йому уламок зайшов під серце. Загалом, ми дуже довго витягали їх з тих траншей. Втрьох вони пролежали на землі один біля одного десь години три-чотири, поки ми відбивали штурм. Нам доводилось через них переступати, бо не було іншого варіанту, і кожний, хто переступав, постійно вибачався перед хлопцями.

Наш зампотех Калина - один з тих, хто потім вивозив поранених, тоді не міг під’їхати на "бесі" (беха -БМП. - Ред.) і забрати хлопців, тому що усю залізницю сильно обстрілювала ворожа арта. Сипали дуже жорстко, тому десь аж години через три-чотири він під’їхав - і ми під вогнем приблизно протягом години намагались їх витягти, щоб йому передати. Зараз пригадую, що це був дуже тривалий процес, але хлопці "поїхали додому". Коли ми повідомили комбату, що Андрій Кизило загинув, одразу запропонували перейменувати позицію на "Орел", і він дав згоду.

30-го вночі командир знову попередив, що з боку першого "Алмаза" в наш бік буде штурм. І коли я побачив сяйво в небі, подумав, що, може, це галюцинації від втоми, але то був пакет ворожих "Градів", який лупанув по першому "Алмазу". Виявилось, що це стріляли по нас, але промазали і попали по своїх. А потім дві касети прилетіло в наш бік.

До нас потроху прибувало підкріплення з 12 бата 58 бригади, 39 мотопіхотного бата і з другого батальйону нашої бригади. Мороз тоді досягав 25 градусів, а можливо, і більше. Один з моїх бійців, Ігор, відморозив собі пальця, санінструктора Рому Чайку сильно контузило, Валіка поранило в руку і фактично по обіді 29-го числа в моїй групі залишилося тільки троє – Я, Федя Рубаньский і Рома Юрченко. Інших поранило, Вова загинув. Ввечері на мене вийшов комбат і сказав, що я залишаюся старшим, і моя задача - протриматись до ранку. Але я відправив у розташування Федю з Ромою, бо вони теж могли собі щось відморозити. Ніхто з нас не розраховував на те, що ми там залишимось надовго. Всі були дуже легко вдягнені. Увесь той період, що ми були на "Алмазі", Калина з механіком і наводчиком постійно мотались через "желєзку", яка дуже щільно обстрілювалась, підвозили нам БК і забирали поранених. Взагалі нас дуже сильно "розбирала" сєпарська арта. З нижніх траншей, що на "Алмазі", нічого не залишилось. У мене є відео з беспілотника, зроблене 29 числа, а потім добою пізніше. На другому видно, що поле не біле, а повністю чорне, і навкруги залізниці все в воронках, так само, як і посадки. Там навіть позиції не було видно - все перерито ямами від снарядів.

Інтенсивні штурми "Орла" сепаратистами продовжувались протягом трьох днів. Постійно. Так я провоював до вечора 30-го числа. Хлопців через штурм міняли по пару чоловік, а не цілими групами, так було зручніше і швидше їх виводити і заводити на позиції. Тому і вийшло, що усіх поміняли аж ввечері. На момент мого виходу у нас було 6 убитих і близько 10 поранених – і це тільки на "Алмазі".



Коли я прийшов у розташування, подзвонив додому, сказав, що все нормально. Після того, як я відіспався, 31-го зранку знову поїхав на "Орел". Там після чергового штурму вороги скинули наш прапор, але ми його відкопали, і зараз він у мене.

А першого лютого я отримав есемеску від медика, який лікував мене після поранення, там було написано: "Вітаю, тобі дали орден Богдана Хмельницького III ступеня" - з тебе бутилка". Нагорода – це приємно, але я не вважаю, що тоді з мого боку відбулося щось геройське або надлюдське. Ми виконали поставлену задачу. Можливо, потім я з віком буду якось по-іншому на це дивитись, але це наша робота. От якби ми взяли весь "Алмаз" і звідти б пішли пішки до місця нашого розташування, закурили б 9 сигар і пофіг, що я не курю, ось тоді я був би гордий собою. А так – 6 убитих і 10 поранених- нема чому радіти. На могили до наших загиблих хлопців я з’їздив, коли був у відпустці.

У такому ритмі ми тримали оборону десь біля тижня або навіть більше. Тобто два дні простояв, пішов, відіспався - і знову на позиції. Коли ворожа арта почала менше лупити, в районі залізничної розв’язки почав виїжджати їхній танк і стріляти прямою наводкою. Потім інтенсивність у плані штурмів з боку сєпарів згасла, хоча потужні обстріли продовжуються досі щодня.

Стати командиром роти мені запропонували після тих боїв. І я в цьому плані в собі впевнений. У нашій армії сидить дуже багато старих військових, і найкраще, що вони бачили – це, мабуть, навчання зі старою радянською технікою десь аж у кінці 90-х. Але зараз має бути все по-іншому. От ті, хто просиділи в окопах на морозі, вони якраз варті армії, бо вони знають що таке війна насправді. А ще дуже важливо змінити ставлення до звичайного солдата. Незважаючи на те, що війна триває вже три роки, солдата все одно недооцінюють, десь зарплатнею, десь речовим забезпеченням, бо вважається, що це найнижча каста, а так бути не повинно. Але як солдат нічого не вартий без офіцера, так і офіцер без солдата теж. Тут має бути взаємоповага, і працювати всі мають, як один організм.

А щодо війни і майбутнього – я знаю, як нашу бригаду проклинають сєпари, що ми безсмертні, тому мені б дуже хотілося, щоб прийшов той час, коли пісня 72-ої заграє на вулицях Донецька.

Источник: "ЦЕНЗОР.нет"