Академія лідерства: Фортеця, теплиці і сектор Газа, або чого навчилися в Ізраїлі українські студенти

Урок 1: Фортеця всередині кожного з нас

Біля підніжжя гори Масада дме пустельний вітер. Сонце в пустелі здається більш віддаленим. Воно то виходить, то знов ховається за хмари. Ми стоїмо в колі, поклавши руки один одному на плечі.

Ми – це студенти, ментори Української академії лідерства миколаївського осередку і кілька журналістів. Таких кружал, окрім нашого, ще чотири – за кількістю осередків. Разом з ізраїльтянами нас майже триста осіб. Більшість – у футболках чи толстовках «I am Ukrainian. I love freedom».

- Чи знаєте ви, що сьогодні за день? – питає ментор миколаївської групи. Приблизно годину тому я спостерігала, як він, ніби диригент, помахом рук розсаджував студентів біля підніжжя гори. Внаслідок цих маніпуляцій на спірній території між Ізраїлем та Палестиною утворилося «живе» слово «Гідність».

- День гідності, — відповідає довготелесий хлопець. Він трохи ніяковіє. Мабуть, не звик до уваги.
– Три роки тому в цей день ми обрали європейський шлях розвитку, - додає його сусід.

Здається, кожен намагається згадати, що він робив у той час. Багатьом було по 12-13 років. Але спогадами обмінюємося недовго. Програма розписана по хвилинах. Колишні ізраїльські військові, а тепер ментори мехін, привчать до дисципліни і швидкості.

- Подумайте про те, що для кожного з вас означає гідність. А ввечері ми з вами обговоримо, - напучує ментор перед початком сходження на гору Масада.

Частина з них обступають ментора і засипають питаннями: чи служить він досі в армії, в якій мехіні працює, чи є в нього діти… Їм усе цікаво.

Після відвідування фортеці і заїзду на Мертве море вісім автобусів розвозять студентів по мехінах по всій території Ізраїлю. Ми разом зі студентами миколаївського осередку вирушаємо в мехіну Арави, що неподалік Йорданського кордону.

Після вечері ментор повертається до питання «Що для вас означає гідність?» Рефлексія – один із найважливіших елементів навчання в академіях лідерства. Студенти висловлюють думки. Так із розмаїття думок складається картина пережитого дня та ключові висновки.

«Євреї говорять: нас пригнічували – і тому ми сильні. Ми ж навпаки – свої провали пояснюємо тим, що нас пригнічували і тому ми не можемо бути сильними. Я б хотіла, щоб ми теж перетворювали свої травми на нашу силу і вчилися говорити не лише про свої поразки, але й цінували себе за досягнення», - вдумливо підбиває підсумок полілогу одна зі студенток.

За тиждень, який я проведу зі студентами УАЛ, години рефлексії стануть для мене найбільш очікуваними.

Урок 2: Навіть пустеля дає плоди

Як і навіщо з'явилася ізраїльська Академія лідерства?

«Після вбивства прем'єр-міністра Іцхака Рабина у 1995 році було відчуття, що країні необхідні нові лідери, потрібно було виховувати молодь. І тоді ми з кількома колишніми військовими поїхали переймати досвід створення освітніх програм в Оксфорд і Кембридж», — розповідає під час бігу Ерез Ешель.

Я одразу дала йому прізвисько Ерез Невгамовний. Він з’являється в найбільш несподівану мить, і так само зникає. Колишній кадровий військовий Ерез має шістьох своїх дітей. Але, здається, що всі діти, які потрапляють у його поле зору, теж стають його. Він одразу ж заявив, що він вождь нашого племені. І тримав під особистим контролем усі переміщення українських студентів Ізраїлем.

Коли в Україні тільки відкривався перший осередок УАЛ, Ерез Ешель разом із керівником українських академій Романом Тичківським кілька тижнів об’їжджали українські школи, щоб розповісти про те, що таке лідерська програма.

«Ми вводимо студентів у середовище, де вони мають навчитися проявляти ініціативу і працювати у команді. Все це призводить до того, що людина у 17-18 років набуває практичного життєвого досвіду, вчиться відповідати за свої вчинки, а головне знає, чого хоче», — пояснює Ерез Ешель.

Разом із полтавськими студентами ми прибуваємо в мехіну Арава, що в пустелі Негев. Ця мехіна розташована в кібуці (сільськогосподарській комуні – прим. ред). Тому після швидкої вечері нас відправляють спати, щоб на світанку розбудити і відвезти «в поля».

Наступного ранку ми їдемо повз довгі ряди теплиць, і виникає відчуття, що ти опинився на поверхні Марсу. Але всередині теплиці це відчуття змінює інше: ти бачиш, як ростуть перець, томати, виноград, які потім відправляють на продаж в українські супермаркети.

Після обіду їдемо дивитися, як працюють студенти УАЛ на фермах. Хтось обробляє помідори, перець і баклажани в теплицях, хтось пакує овочі. Надвечір ми потрапляємо на фінікову ферму. Студентка Поліна вже так призвичаїлася в пакувальному цеху, що провела для нас екскурсію по всьому виробничому циклу: показала, де відстежують зіпсовані фініки і де пакують відбірний продукт.

Вона та інші студенти пропрацювали майже 10 годин. Ніхто з організаторів не просив для студентів жодних поступок. І менеджер виробництва був здивований, як старанно працювали діти.

«Learning by doing – ось чого ми прагнемо, коли показуємо студентам ізраїльський агросектор зсередини і даємо їм відчути справжнє виробниче навантаження», — пояснює Роман Тичківський, якого ми зустріли на одній із ферм.

Він пишається тим, що за один день на фермах українські студенти заробили понад 8 тисяч доларів і своєю працею оплатили пересування на автобусах Ізраїлем протягом 7 днів. Навчання в Українській академії лідерства спонсорує фонд Western NIS Enterprise. Але навіть для фонду подорож трьох сотень людей – це значні витрати.

Увечері студенти охоче діляться досвідом. Багатьом фермерство до душі. Найбільш жваво обговорюють високі технології в агросекторі і крапельний полив. Виявляється, що чимало студентів хотіли би працювати в українській агроіндустрії, якби вона була такою ж технологічною і привабливою для молоді.

«Ізраїльські фермери вирощують овочів у п’ять разів більше, ніж цього потребує внутрішній ринок. При цьому в них немає чорнозему, бракує води і напружені стосунки із сусідами», — не приховував свого захвату студент Денис з Миколаєва. За день він встиг подружитися з власником однієї з ферм і розпитати про те, як влаштований його бізнес. І, здається, навіть отримав запрошення на стажування.

Урок 3: Криза – час для розвитку

Завтра у нас за планом день лекцій у креативному просторі WeWork в Тель-Авіві. Але дорогою до столиці ми заїжджаємо в будинок для літніх людей у містечку Лод. Більшість мешканців – вихідці із пострадянських країн. У бібліотеці будинку для літніх людей нас зустрічає 30-річний Нір. Його сім'я з Ємена, дід був активістом, який допомагав уряду перевозити єврейські громади з Ємену в Ізраїль. Коли Нір був підлітком, дідусь подарував йому книгу, де описав усі тяготи повернення на батьківщину. У чоловіка з’явилася ідея, як підтримати зв’язок поколінь: щоб літні люди, які будували державу, могли розповісти свої історії. І щоб ці історії не забувалися, а знаходили своє продовження у молодому поколінні.

Організація Ніра влаштовує різні заходи, які об’єднують молодь і літніх людей, налагоджує адресну допомогу. У волонтерів навіть є додаток, в якому вони фіксують потреби своїх підопічних і розподіляють між собою, кому зручніше виконати те чи інше прохання. За словами Ніра, в Ізраїлі понад півмільйона пенсіонерів, і кожен другий почувається самотнім.

«Ми часто недооцінюємо досвід літніх людей, скільки вони можуть дати молоді. Спробуйте чотири години на тиждень присвятити допомозі пенсіонеру, і ви побачите, як це змінить ваше життя, наповнить новим змістом», — напучує Нір.

В автобусі студенти продовжують обговорювати лекцію. В Ізраїлі після виходу на пенсію (жінки в 65, чоловіки в 67) літні люди ще 20 років живуть активним життям, і в цьому їм допомагає ціла мережа соціальних центрів.

У коворкінгу WeWork нас чекають ще кілька цікавих лекцій. 24-річну Ноах представляють нам як найпродуктивнішого ментора. Її робота полягає в тому, що вона допомагає студенту визначати цілі і відстежувати його прогрес.

«Ментор має бути як яблуко – твердим, але солодким, вміти говорити «ні» і нагадувати студенту про цілі. Студент не повинен загоратися всіма ідеями, але в нього має бути свій кайф – своя зона відповідальності», — пояснює Ноах.

Поруч зі мною сидить Дмитро Олійник, керівник київського осередку УАЛ, він акуратним почерком записує кожне слово – для нього це майстер-клас.

Наступний спікер — 32-річний випускник мехіни, офіцер групи розвідки. Його лекція — детальний аналіз однієї зі спецоперацій проти ХАМАСа, якою він керував. У результаті помилкового рішення під час цієї операції загинули семеро військових, а сам керівник групи зазнав поранень, після яких два роки проходив реабілітацію.

Аналізуючи свої помилки, ментор підвів нас до таких висновків.

Менеджер і лідер – дві різні ролі. І важливо розуміти, в якій ролі ти знаходишся. Задача менеджера – контролювати процес, щоб команда досягла найкращого результату. Задача лідера – вести вперед. Коли менеджер перетворюється на лідера, це може стати фатальною помилкою. Як у випадку тієї спецоперації: рятуючи своїх людей, наш лектор випустив з-під контролю дії групи розвідки і кинувся в бій. У результаті загинуло ще більше солдатів.

Другий висновок: бути героєм – це завдання кожного дня, навіть у невеликих справах. Навіть у тому, щоб визнавати свої помилки. І третій: життя – це безцінний дар. Саме тому ізраїльські випуски новин починаються з повідомлень з лінії вогню та історій загиблих.

«Це ціна, яку платять громадяни Ізраїлю за можливість жити і розвиватися на цій землі. Тому бути героєм - означає щодня докладати зусиль, щоб досягти своєї мети», — нагадує ментор. Останнім виступав кузен Адама Неймана, засновника коворкінгового простору WeWork, Бейдж: «Ідея коворкінгу народилася в Адама під час кризи, коли він не зміг заплатити за свій офіс і здав його частину в оренду. Думка, якою я хотів би поділитися, звучить так: під час кризи вкладайте у розвиток. З такою парадигмою ви будете розглядати кризу як можливість для зростання і трансформації».

У 2009 році WeWork почав відкривати офіси для фрилансерів по всьому світу. Зараз у компанії 200 офісів, десятки приміщень у провідних столицях світу і мільярдний обіг коштів.

Як приклад рішучості у кризовій ситуації Бейдж Нейман навів дії генерала Аріеля Шарона, який під час війни з Єгиптом у 1973 році, коли здавалося, що ізраїльській державі настав кінець, зайшов з тилу і відрізав надходження води і провіанту єгипетській армії. Це змінило хід війни.

«Під час кризи ви маєте думати не про те, як вижити, а діяти рішуче, і тоді ви побачите вікно можливостей», — пояснював Бейдж.

За пару годин ми продовжуємо цю розмову з ізраїльською командою мехін в одному з ресторанів Тель-Авіва на березі моря. Ізраїльтянам вдається нас переконати, що Україна сповнена можливостей і за десять років ми житимемо в одній з найбільш розвинених європейських країн.

Урок 4: Ми разом, тому що в нас спільні цінності

Наша подорож Ізраїлем схожа на спецоперацію. Темп переміщень і насиченість подіями далекі від прогулянки. Ерез Ешель вимагає від студентів максимальної концентрації, весь час нагадує їм, що вони повинні вдумливо спостерігати за тим, що відбувається навкруги.

Останні два дні ми проводимо в мехіні на кордоні з сектором Газа. До Гази, яку контролюють терористи ХАМАСу, всього півтора кілометри.

«У нас тут найбезпечніше місце», — заспокоює нас усмішливий керівник мехіни Німрот. Він зовсім не схожий на військового, скоріше на місіонера. Він веде нас на пагорб, звідки видно місто Газа.

У серпні 2017-го тут велися бої, і Німрот приїхав сюди зі своєю командою, щоб відкрити чергову мехіну. Він тут зі своєю дружиною і маленьким сином. Його мехіна розташована у кібуці, більша частина комуни переїхала в більші і спокійніші міста. Територія мехіни схожа на декорації серіалу «Загублені». Маленькі білі будиночки з товстими стінами, наче бомбосховища.

«Якщо зараз ХАМАС вирішить випустити ракету, то наші перехоплювачі підірвуть її високо над землею. У нас тут все під контролем», — вдивляється в небо Німрот.

Маленька цятка над мехіною – це повітряна куля, з якої за допомогою спеціального обладнання ведеться нагляд за територією противника. Німрот розповідає нам, що під землею знаходиться 50-метрова стіна, на якій встановлені датчики, що дозволяють фіксувати будь-які підкопи.

Ми гуляємо територією мехіни у супроводі ізраїльських студентів, деякі з них – етнічні євреї з США, за пару місяців вони служитимуть в ізраїльській армії.

«Як вам вдається створити команду зі школярів, у яких різні сім’ї, різна освіта і досвід?» — запитую у Німрота.

Колишній офіцер ЦАХАЛа усміхається: «Уяви, до нас приїжджають нові студенти, ми ділимо їх на групи, даємо аркуші з дванадцятьма базовими цінностями і просимо забрати чотири зайвих. Поки вони виконують цю вправу, вони відчайдушно сперечаються, і в такий спосіб пізнають один одного. Їхня задача — домовитися, знайти вихід, обґрунтувати свою ієрархію цінностей. Адже для того, щоб вижити як групі, нам потрібна зрозуміла ієрархія цінностей. Тоді нам легко приймати рішення і легко бути разом. Спільні цінності – це як система координат».

Урок 5: Війна – це не проблема, проблема – спосіб мислення

У неділю вісім автобусів з українськими студентами приїжджають на площу Тель-Авіва, яку Ерез називає «нашим Майданом». Після короткого інструктажу ми ділимося на дві групи: для однієї групи влаштовують квест, друга група влаштовує акцію до Дня пам’яті жертв Голодомору.

В історичному центрі Тель-Авіва студенти розкладають стіл, ставлять пальник і варять суп із листя та коріння. «Це те, що їли наші предки в 1933-му», — розповідають вони перехожим.

Серед студентів я помічаю того хлопця з миколаївського осередку УАЛ, який перед сходженням на гору відповідав, що значить День гідності. Мені здається, що за тиждень Владислав навіть змужнів. З’ясовую, що він є сином кримського військового, який разом із товаришами по службі перейшов на материк.

«Які в тебе плани на життя?», - запитую кримчанина.

«Раніше я погано уявляв своє майбутнє, але після відвідання Ізраїлю зрозумів, що хочу бути дипломатом. Тут я зрозумів, що війна – це не проблема, це наслідок мислення лідерів. Захоплення чужих територій не вирішує внутрішніх проблем країни. І ще я зрозумів, що про Україну дуже мало знають у світі. Я хотів би займатися просуванням України в світі», — говорить Владислав.

«Всі обмеження тільки у голові. Ми можемо значно більше, ніж думаємо. Вважаю, що кожен із нас може і повинен стати чимось більшим», – приєднується до нас Оксана Галів, студентка родом із Долини.

Львів’янка Аня Братущак, з якою я знайомлюся, поки йду у натовпі студентів, розповідає, що вступила в харківський осередок Академії лідерства після закінчення першого курсу факультету прикладної математики Києво-Могилянської академії. Навіщо? «Моя подруга розповіла, що УАЛ змінює країну через освіту. І я захотіла зрозуміти, як я можу змінити Україну», — відповідає Аня.

Ми повертаємося на площу. Ті, хто проходив квест, уже чекають нас під пальмами. За півгодини автобуси повезуть студентів в аеропорт. Ерез Ешель одним стрибком опиняється на камені і на прощання говорить усім нам: «Виклики, які сьогодні стоять перед Україною, значно більші, ніж виклики, кинуті Ізраїлю. Але у вас також більше можливостей для того, щоб розкрити свій лідерський потенціал. Ви повинні стати тим поколінням, яке запустить нові процеси в Україні. Ви маєте стати мобільною групою, яка діє у зв’язці, яка побудує свою країну. І ви зробите це менше ніж за 70 років».

Слова Ереза закарбовуються у пам’яті. Його голос, здається, супроводжує нас під час польоту. В Україну ми справді повертаємося мобільною групою, об’єднаною спільною мрією. Мрією побудувати розвинену країну.

Автор: Анастасія Рінгіс для Цензор.НЕТ